Я б цінував речі не за те, скільки вони коштують, а за те, наскільки
вони важливі. Я б спав менше, більше б мріяв, розуміючи, що кожну
хвилину, коли ми закриваємо очі, ми втрачаємо шістдесят секунд світла. Я
б йшов, доки всі інші стоять, не спав, доки б інші спали. Я б слухав,
коли інші говорять. Та як би я насолоджувався чудовим смаком шоколадного
морозива!
Якби Господь подарував мені ще мить життя… Я б
одягався скромніше та валявся б на сонці, підставляючи теплим промінцям
не тільки своє тіло, а й душу. Боже, якби у мене було б серце, я б
написав усю свою ненависть на кризі та чекав би, коли вийде сонце. Я б
полив сльозами троянди, щоб відчути біль їх шипів та яскраво-червоний
поцілунок їх пелюсток. Боже, якби в мене залишався б ще шматочок життя, я
б не провів ні дня, не сказавши людям, яких я кохаю, що я їх кохаю. Я б
запевнив кожну дорогу мені людину, яку я люблю, що я її люблю, та жив
би закоханий в любов. Я б пояснив тим, що перестають закохуватись, коли
старіють, – що вони помиляються у тому, що старіють, коли перестають
закохуватись. Дитині я б подарував крила, але дозволив би їй самій
навчитися літати. Стареньких я б запевнив у тому, що смерть приходить не
зі старістю, а із забуттям.
Я стількому навчився у вас, люди. Я
дізнався, що кожен хоче жити на вершині гори, не здогадуючись, що
справжнє щастя чекає його на спуску. Я зрозумів, що з тої миті, коли
вперше новонароджена дитина затискає в своєму малесенькому кулачку
палець батька, вона більше ніколи його не відпустить. Я зрозумів, що
одна людина має право дивитись на іншу згори тільки тоді, коли допомагає
підійнятись. Є стільки речей, яких я б зміг навчитись у вас, люди, але
насправді вони наврядчи мені згодяться. Тому що, коли мене положать у цю
валізу, я, на жаль, уже буду мертвим. Я так багато навчився від вас,
але, чесно кажучи, від усього цього небагато користі. Тому що, набивши
цим скриню, я вмираю.
Завжди кажи те, що відчуваєш та роби те,
що думаєш. Якби я знав, що сьогодні в останній раз бачу тебе сплячою, я б
міцно обійняв тебе та молився Богу, щоб Він зробив мене твоїм
Ангелом-охоронцем. Якби я знав, що сьогодні бачу, як ти в останній раз
виходиш у двері, я б обійняв та поцілував би тебе, щоб дати тобі більше.
Якби я знав, що чую твій голос востаннє, я б записав на плівку все, що
ти говорила, щоб слухати це знову та знову – нескінченно. Якби я знав,
що це останні хвилини, коли я бачу тебе, я б сказав: "Я КОХАЮ ТЕБЕ” та
не передбачав би, дурень, що ти це і так знаєш. Не завжди є завтра,
життя пропонує нам ще одну можливість, щоб все виправити. Сьогодні – це
все, що нам залишилось. Я б хотів сказати, як сильно я тебе кохаю. І що
ніколи тебе не забуду. Ні юнак, ні старець не може бути впевненим, що
для нього настане завтра.
Сьогодні може бути останній раз, коли ти бачиш тих, кого любиш, тому
не чекай чогось – зроби це сьогодні, бо якщо завтра не прийде ніколи, ти
будеш жалкувати про той день, коли в тебе не знайшлося часу на одну
посмішку, одні обійми, один поцілунок, коли ти був занадто зайнятий для
останнього бажання. Підтримуй близьких тобі людей, шепоти їм на вухо,
наскільки вони тобі потрібні, люби їх та стався до них дбайливо. Знайди
час для того, щоб сказати "мені жаль”, "пробач мене”, "будь ласка” та
"дякую”.
НІХТО НЕ ЗАПАМ'ЯТАЄ ТЕБЕ ЗА ТВОЇ ДУМКИ… Ці слова були сказані
хлопцем, хворим на рак. Він помер через півроку після того, як написав
ці слова. У нього, як у кожного з нас, було життя, було майбутнє та
кохання. Але одного дня в нього виявили рак. Рак головного мозку. В цей
день мало б і закінчитись його життя, і початись існування. Але ні! Він
схопився за життя. І життя вже було не для того, "щоб жити”, а для того,
щоб щось змінити. Змінити наш світ. Він намагався, діяв. Навіть коли
йому було погано, він щось робив. Він записав ці слова у надії, що
комусь він допоможе. А потім помер.
Запитайте себе: що ж у своєму
житті зробили ВИ? Що ви зробили такого, чим би ви могли гордитись? Що
ви залишите після себе? Ви можете загинути зараз, у цю хвилину, вийшовши
на дорогу, де вас зіб’є машина. Чи на вас упаде метеорит! Не важливо
як! Життя – це така штука… Воно може у будь-яку мить закінчитись,
обірватись… зникнути… та й усе. Ви помрете, люди поплачуть, посумують,
але їхнє життя триватиме, тому вони забудуть. Забудуть про вас. Так,
рано чи пізно про нас усіх позабувають… Ми припинимо існувати тут навіть
як спогад. Але полинемо у нескінченність там… Але все ж… Потрібно щось
залишити по собі.
Дело молодое
Ми будуємо наполеонівські плани
на майбутнє. Ось я довчусь в школі, і ТОДІ… Тільки довчусь у вузі, і
ТОДІ обов’язково… Ну ще ось зароблю грошей (зроблю кар’єру, куплю
машину, квартиру), і вже точно ТОДІ…
ТОДІ напишу книгу, знімусь у кіно, відкрию новий закон, намалюю картину, піду до храму? Що тоді? Тоді знову щось вигадаю? Так?
Досить вигадувати – давайте діяти!
Нагодуйте голодну
людину, допоможіть бабусі донести пакет до дому, навіть якщо вам не по
дорозі. Почніть з малого. Почніть хоч з чогось. Припиніть бути сірою
масою. Досить. Станьте кимось. Серце підкаже, ким. Станьте популярним
дизайнером чи талановитим художником, столяром або інженером, перукарем
чи лікарем. У кожного є свій дар. Постарайтеся змінити світ… Чому ми,
люди, усі повинні залишатись одноманітними?
Зробіть щось, щоб Вас
запам’ятали, так як Ньютона, Достоєвського, навіть Мерлін Монро, хоча
це і не кращий приклад... Зробіть щось хороше. Подаруйте дитині котика,
зашийте татові шкарпетки, принесіть додому гарну оцінку… Це буде
початком, і є надія, що не кінцем. Кінець у нас завжди однаковий.
Не
такий, як у фільмі: "И жили они долго и счастливо, the end”, або "И
умерли они в один день”. Щоб померти в один день, не обов’язково жити
довго та щасливо, досить просто разом стрибнути зі скали… Ми всі з вами
рано чи пізно помремо. Це може статись у будь-який момент. Тому не
зволікайте! Зробіть так, щоб вас не забули з віками.
Якщо ви не
можете зробити щось дуже велике чи значуще, тоді почніть змінювати те,
що всередині вас. Хоча б виправте свої помилки – у кожного їх досить…
Щоб потім (а це "потім” може настати вже завтра) про вас не згадували
погано.
Олександра Зєлєнцова
|
